«Ірпінь, ми у фіналі», – сказала Коляденко після перемоги над представницею Киргизстану Айсулу Тинибековою. Ірина поступилась японці Мотокі Сакурі у фіналі і стала срібною призеркою Олімпіади в Парижі.
Але до цієї нагороди борчиня пройшла дуже непростий шлях. Окупація Ірпеня, зруйнування квартири російською ракетою, затяжна депресія – все це стало на шляху Ірини до її чергових фінальних сутичок Олімпійських ігор.
Журналісти видання Tribuna.com поспілкувались з Іриною Коляденко в спортивному залі в Ірпені, в якому українська борчиня провела останнє тренування перед виїздом до Парижа.
Початок повномасштабної війни Ірина Коляденко зустріла на олімпійській базі «Конча-Заспа». Потім поїхала в Ірпінь.
«Більше двох тижнів я пробула в Ірпені з сім’єю. Це тяжкий період був для мене – невизначеності та нерозуміння того, що робити, куди тікати, як продовжувати жити. На другий план відійшло все, не тільки тренування. На першому місці було банальне виживання в тих умовах, які в нас були. Потрібно було думати не тільки про себе, а ще й про людей, які поряд знаходились: бабуся, сестра, інші близькі люди. Тому про тренування в цей момент взагалі не думала. Я намагалась щось робити, просто повіджиматись.
Але я постійно спала в підвалі. Ти то спиш, то не спиш. Постійні обстріли. Це не було якимось там періодами, а тривало постійно. У думках весь час: «Боже, аби не постукали в двері». Оскільки ми вже знали, що відбувається в Бучі, на підході. Також у нас були зґвалтування, чоловіків розстрілювали. Тому ми боялися не тільки того, що до нас прилетить ракета, а й того, що вони банально прийдуть та постукають у двері. Потім нам вдалося все-таки виїхати».
За бронзу на Олімпійських іграх в Токіо Коляденко отримала квартиру в Ірпені і подарувала її тренеру. Місто подарувало Ірині другу – але її зруйнував російський снаряд.
«Мій знайомий, який залишався в Ірпені, Антон Головенко приїхав на територію житлового комплексу. Сказав, що будівля дуже сильно пошкоджена, але він не знав, де саме знаходиться моя квартира. Він надіслав мені фото. Я знайшла на ньому свою квартиру і зрозуміла, що вона зруйнована. Там просто винесло стіну і все».
Зараз Ірина займається відновленням цієї квартири. «Зараз потихеньку своїми силами стараємося відновити. Від держави поки жодної допомоги, на жаль, не отримали. Є основна наша премія від держави – 80 тисяч доларів, не 100 тисяч доларів, як писали перед Олімпійськими іграми. Нічого не змінилося з минулого разу, так і залишилось – 55, 80 і 125. Це єдині кошти, які я отримала».
В Ірпені внаслідок російської окупації зруйновано багато спортивної інфраструктури. «Знищили місцеву ДЮСШ. Багато де писали, що я там тренувалась, але насправді ні. Там навіть секції вільної боротьби не було. Я тренувалась у приватних залах тут, тому що державного чи місцевого значення залів в Ірпені немає. Ми пробували своїми силами відкривати, щось орендувати, але нас надовго не вистачило.
Десь п’ять років тому тренувалась на стадіоні «Чемпіон». Там був зал невеличкий. Я до своїх перших чемпіонатів світу у ньому готувалася – і він зруйнований повністю. Ми навіть заходили туди на днях, там все закрили. Зараз почалося відновлення, трибуну повністю знесли, тому що ремонту нічого не підлягає.
Раніше я тренувалась в іншому залі – він був дуже пошкоджений, відновлювали там все своїми силами. Стосовно всієї спортивної інфраструктури загалом – дуже багато зруйновано».
На фоні пережитого стресу в Ірини Коляденко почалася депресія. Борчиня навіть зверталася до лікаря. Вийти з цього стану борчині допомогла дисципліна і, звісно ж, тренер.
«Я не думала взагалі ні про що. Лежала вдома, дивилась в стелю і нічого не хотілось. Знаходишся в розбитому стані і все по колу – лежиш, спиш, плачеш. У мене не було думки, що я завершу карʼєру, але я думала, на що я можу переключитись.
Я розуміла, що мені зараз не хочеться займатися професійним спортом. У мене не було психологічних сил тримати себе на високому рівні. Тобто, так, я могла прийти на тренування. Просто, щоб прийти. Але для чого це? Я звикла бути лідером, я звикла бути прикладом. Я не можу прийти, аби просто відбути тренування.
Мені потрібно було десь взяти психологічну та фізичну енергію. Довгий час не тренувалась, але потихеньку почала повертатись. Було непросто, але час все лікує. Це не відбулося за місяць, за два, за три. Я виходила з цього стану поступово десь півтора роки. У мене справді була сильна депресія, я навіть зверталась до лікаря.
Допомогла дисципліна, яка в кожного формується з дитинства. Вона витягнула мене з досить складної ситуації. Мені допомогли рідні. Звісно ж, мій тренер, який був постійно поруч і тоді, і зараз. Дисципліна + сім’я + тренер + лікування + підтримка – все це дало такий результат на Олімпійських іграх.
Не можу сказати, що хтось мене прям мотивує. Я черпаю силу зі своєї мети. Наприклад, я поставила мету, що хочу будинок, олімпійську медаль чи свій бізнес. Я входжу в цей психологічний стан: «Як мені буде класно, коли в мене це буде». Коли мені тяжко, я згадую, чого я справді хочу, які емоції можу від цього відчути. І це мотивує працювати далі. Справді, бувають такі моменти, коли думаєш: «Класно, виграєш олімпійську медаль, буде багато привілеїв, зможеш відпочити». Але бувало таке на тренуваннях перед Олімпійськими іграми, коли думала: «Боже, я нічого не хочу – ні олімпійської медалі, ні тренувань. Просто не чіпайте мене». Хотілось закритись, скрутитись в позу ембріона, щоб захистити себе від навколишнього тиску.
Але все-таки перемагає дисципліна. Вона долає всі негативні сторони. Тому я завжди кажу – віддавайте своїх дітей на спорт. Я говорю не лише про професійний. Спорт не тільки про фізичний розвиток, а й про дисципліну, яка дає дуже класні плоди в дорослому віці».
Коляденко з великою повагою та трепетом ставиться до свого тренера – Володимира Яременка. Для неї саме він – найкращий мотиватор.
«Він найбільше в мене вірив і допомагав в підготовці. Спочатку на Чемпіонаті світу, де розігрувалися ліцензії на Олімпійські ігри.
Багато часу пройшло від Чемпіонату світу, де я взяла ліцензію, і до самих Олімпійських Ігор – майже рік. Я отримала ліцензію у вересні 2023 року, а Олімпіада відбулась в серпні 2024-го. У мене було 11 місяців на підготовку, але я не можу сказати, що я взяла ліцензію і відразу почала готуватися до Олімпійських Ігор. Ще була купа змагань, чемпіонати України та Європи, турніри. Я була в світовому рейтингу і мені потрібно було залишитися в топ-4 для того, щоб мене посіяли.
Приблизно за два місяці я знала своїх основних конкуренток. І я, і вони знали, з ким будуть боротися, в якій послідовності. Дуже багато маленьких кроків зроблено до великої перемоги. Я звикла все робити поетапно. Взяла ліцензію – це не означає, що вже все, готуюсь до Олімпійських ігор. Ні, до них ще рік. А за цей рік в мене була операція і ще купа всього, що потрібно було пройти».
Ірина зізнається, що статус фаворита перед Олімпіадою на неї тиснув, а олімпійське срібло викликало більше розчарування, ніж радості.
«Все пережите психологічно мене дуже виснажило. Але от, що прям тиснуло, – коли їдеш на Олімпіаду фаворитом, від тебе чекають результату. Коли ти їдеш як новачок, приїхав потусувався, вийшло-не вийшло. Сильно тебе не помітили. Коли ти їдеш вже з якимось результатом, з багажем за плечима, то від тебе дійсно вимагають якогось результату. Це тисне на будь-якого спортсмена, на тренера, на всю команду.
Мені також заважало, коли кожен підходив і казав: «Ми ж від тебе чекаємо». А що і хто від мене чекає? Я вже собі думаю: «Блін, ну чекають від мене. Я ж не можу опустити руки, як робот маю себе поводити». А я не робот, я людина, в мене є емоції. Сьогодні я можу бути сильною, а завтра прокинутись і все – у мене немає ні сил, ні емоцій ні на що, тим більше на те, щоб перемагати. Тому я завжди відповідала: «Як я буду готова в день змагань, так в мене вийде». Коли мене спонтанно запитували за місяць до Олімпіади: «Ну що? Ти готова?» Я говорила: «Ні, я не готова». Мені одразу: «Тобто ти не готова?» – Отак. Я маю бути готова в день, коли я буду виступати на змаганнях. Все. На Олімпіаді в Парижі мене вистачило на один день.
У першу чергу, срібло викликало емоції розчарування. Не за себе, а за людей, які вболівали, а я принесла їм не дуже позитивні емоції. Тому що програла без битви, віддала золото. Пишуть, що японка була дуже сильна і тому Ірина програла. Це не так. Я програла сама собі. Я була готова тільки в перший день. На другий день боротьби мені, на жаль, не вистачило психологічних сил, щоб відстояти золото.
Після Олімпіади нічого не змінилося. Ніякої ейфорії не було і немає. Пройшли змагання, як змагання. Розумію, що можу видихнути і перемкнутись на щось інше. Погляди змінились більше з повномасштабною війною. Мабуть, як і у всіх людей. Матеріальні блага відійшли на другий план, а взаємовідносини між людьми, самі люди, стали головними. Думаю, що це у всіх так. Тому що розумієш, що будинок він є – його немає. Якщо не стало людини, то це зовсім інше».