Антон Довгопол — керівник Ірпінської центральної лікарні, до складу якої входять поліклініка в Ірпені, пологовий будинок у Ворзелі та стаціонар у Бучі. З початком повномасштабного вторгнення він організував роботу всіх трьох медичних закладів, два з яких опинилися в окупації. Сам Довгопол залишився разом із колективом у бучанському стаціонарі, який опинився під контролем російських військ. Як лікарня працювала в умовах окупації, як вдалося організувати евакуацію та що робили ірпінські медики після — про це у розповіді Антона Довгопола.
Перед тим, як взагалі почати розмовляти щодо 24 лютого 2022 року, я б хотів подякувати колективу Ірпінської лікарні взагалі в цілому за те, що вони були зі мною поруч у ті дні. Та робота, яку ми виконали і та місія, яку ми робили в регіоні, призвела до того, що ми отримали відзнаку від Верховної Ради України, безпосередньо від голови за заслуги перед українським народом. І це стосовно того, хто що робив і яку функцію виконував. Це за врятування життя, це за евакуацію мирного населення, це за допомогу військовим. Це за допомогу взагалі нашій державі в боротьбі з агресорами.
24 лютого, як і для всіх, почалося о 4 години 30 ранку. Уже о 8 ранку ми збирали колектив Ірпінської лікарні й чітко розуміли, що буде працювати три бази. Буде працювати база в Ірпінській громаді, це поліклініка на Садовій, 38, і вона повинна була мати можливість як проконсультувати, так і прооперувати, так і прийняти пологи. Що в майбутньому і відбувалось на цій базі. Так само була організована робота і в бучанському стаціонарі Ірпінської центральної міської лікарні, який обслуговує Бучанський район. І також база у Ворзелі, пологове відділення, воно теж не тільки народжувало в той період дітей, а воно іще й оперувало, надавало допомогу, приховувало і вкривало людей в безпечних місцях. Навіть коли вже почалася окупація, то там перевдягали в білі халати й ховали членів територіальної оборони, щоб їх не повбивали. Народжувались діти, 12 дітей у нас народили за період окупації, фази активних бойових дій до моменту евакуації безпосередньо з цього структурного підрозділу. Крім цього, ще й оперували, перев’язували, звідти евакуювали і все решта.
Я визначив керівників трьох баз. І в мене, наприклад, у поліклініці це була Росстальна і доєднався до нас Левківський Андрій Євгенович, які виконували тут функцію. Левчук, Комісарова і я були на багатопрофільному стаціонарі в місті Буча. Щоголєва і Куч були визначені безпосередньо за Ворзельським пологовим відділенням.
І це все функціонувало. Я вважаю, що це той вклад в безпеку і в захист наших регіонів, який зробила Ірпінська центральна міська лікарня. Він величезний, тому що ми насправді прийняли близько двох тисяч людей, які звернулись за допомогою в заклад. Це ті, що зафіксовані. Це я мовчу про тих, які прийшли, поїли, зарядили телефони, отримали якісь медикаменти і пішли. Це, я кажу, безпосередньо за тих, які прийшли через приймальне відділення. Ми зробили близько 200 операцій. І ці операції ми робили до 10 березня. На анестезіологічному, кисневому забезпеченні і все решта.
Це було просто шалено, була така бійня. До цього ти бачив це лише в кіно, а це ти його побачив в реаліях. До цього ти був цивільним медиком, а десь ти став у ті дні якимось військовим медиком. До цього ти бачив, умовно кажучи, допомогу людей, які постраждали в наслідок ДТП, якихось надзвичайних ситуацій, всього решта. А з 24 лютого ти почав бачити кульові ураження, ураження мінно-вибухові, і це були діти, дорослі, люди похилого віку, військові і все решта.
Це війна. Ми це зрозуміли 24 лютого, коли до нас поступили перші поранені з Гостомельського летовища. У той же день ми зрозуміли, що це вже не кіно, що це не гра, що це вже страшна ситуація. І в цій ситуації ціна – це вижити або втратити життя.
Починаючи з 4 березня, це був повний треш: постійний контакт з росіянами, постійний тиск, постійна загроза життю. І в таких умовах ми працювали, і всі, я наголошую, жоден лікар не покинув своє робоче місце. Навпаки, лікарі, коли зрозуміли, що ми залишаємось на місцях, вони прийшли всі на роботу. Вони повідправляли свої сім’ї, але залишились в регіоні. Я пам’ятаю, ми зустрілись, сіли на обговорчу нараду, що ми будемо робити. І ми розуміли, що ми просто не можемо евакуйовуватись, бо в закладі більше 200 пацієнтів. Уже стаціонарно. Це були різні категорії. Це були люди, які вже зазнали поранень, післяопераційні люди і все решта. І просто взяти і поїхати вже неможливо.
Ми координували евакуацію, ми координували гуманітарну місію, допомагали. Ми допомагали Бучанській міській раді, тим представникам, які залишились на місцях. Вони всі знаходились на нашій території, ми постійно з ними співпрацювали. І спільно там приймали рішення, як вберегти населення. І це була щоденна клопітка робота.
І звичайно, один із таких самих, як кажуть, страшних епізодів, по суті перші свідчення агресії РФ до цивільного населення, це був відеозапис, який ми зробили безпосередньо під час того, як ховали людей у братській могилі. Це були ті свідчення звірств, які лягли в основу, які транслювалися на Генасамблеї ООН. Це ті свідчення, які сколихнули весь світ.
Левчук Володимир Олексійович прийняв рішення, що ми повинні це зняти, тому що це жах. Уявіть на хвилиночку, ми в той день поховали 67 людей. Психологічно, коли ти ховаєш 67 людей за день, воно десь змінює тебе в житті в цілому і ми це зробили.Ми чітко розуміли, що поки триває процес евакуації, ми забезпечуємо функціонування закладу. Як тільки процес евакуації, умовно кажучи, там завершується, тоді ми теж піднімаємо питання про вихід і евакуацію безпосередньо закладу. Але трапилось не так все, як гадалось.
Уже 11-го числа був останній офіційний коридор евакуації з Бучі. 11-го числа вже росіяни повністю прийшли в заклад, оточили, взяли в заручники весь колектив, який залишився і сказали, що ми повинні з ними співпрацювати і тепер ми будемо надавати допомогу їм і працювати на них. Далі мені почали закидати і змушувати мене до колаборації, що я повинен очолити адміністрацію Бучі, оскільки я, на їхню точку зору єдиний, який там залишився. І я просто розумів, що це буде біда.
І звичайно ми тоді отримали дозвіл від Міністра охорони здоров’я і від Київської обласної військової адміністрації про те, що ми виходимо з останнім коридором евакуації.
12 березня це був останній коридор евакуації, який в принципі погоджений був з військовою адміністрацією, там домовленості були і все решта. Але о 10-й годині ранку пані Верещук сповістила про те, що росіяни зірвали цю домовленість і цей коридор був зірваний.
І в цей момент, коли говорять про те, що коридор евакуації зірваний, і ми розуміємо, що зараз прийдуть росіяни, що зараз будуть схиляти нас до колаборації і всього решта, звичайно, я і моя мінімальна команда лікарів, яка вже залишалася зі мною на 12 березня, ми прийняли рішення, що виїжджаємо по непогодженому коридору евакуації.
І одне діло, що це ми поїхали, і ми прийняли це рішення, і безпосередньо ми були готові брати ці всі ризики на себе. А друге питання, що ми виїхали за територію ірпінської лікарні в місті Буча, і всі подумали, що ми офіційний коридор евакуації, і почало їхати за нами їхати все мирне населення, цивільне. І уявіть, я там в першому автомобілі стою напроти церкви, за мною ця вся колона, ми виїжджаємо на Варшавку, ось, доєднується друга колона, і ми розуміємо, що замість швидкої евакуації в нас відбувається повільний процес залишення території, бо ми почали рухатися там 10 кілометрів за годину, бо це ж ціла колона була.
У цей момент починається активна фаза бойових дій. Починають росіяни починають стріляти в бік Ірпеня, Ірпінь починає у відповідь насипати по росіянам, і в отаких от умовах ми залишаємо територію. Коли мене запитували, як вам це вдалося, я кажу, питайте в бога. Тому що, як це вдалося, я не розумію досі. Ми проїхали російські блокпости, нас зупиняли, ми пояснювали, ми казали, що це евакуаційний коридор, і нам вірили, і нас пропускали. Хоча це вже був зірваний коридор. Офіційно вже про це звучала інформація і все решта. І вже коли ми переїжджали безпосередньо Житомирську трасу, в напрямку Білогородки, коли вже росіяни зрозуміли, що, умовно кажучи, виїхали лікарі, виїхало цивільне населення по неузгодженому коридору, вже біля Житомирської траси нас почали обстрілювати. Ну, безпосередньо наш коридор евакуації. Тому вже решту блокпостів наших, українських, ми проїжджали дуже швидко, без зупинок, без нічого. І вже розбиралися ми в Білогородці стосовно подальшої долі, всього решту.
Але, уявіть, не дивлячись на це все, що відбувалось, коли ми виїхали з лікарні, росіяни ж не змогли скористатися нею. Бо всі інженерні мережі, генератори, все дороговартісне обладнання ми привели в профнепридатність. Ми його не зламали. Ми його привели в профнепридатність. Ми познімали плати управління, поперекривали всі технічні крани, які ми знали, а вони не знали, позупиняли котельні, позакривали задвижки, повитягували плати управління на генераторах, повідключали сигнальні дроти. Забрали усі УЗІ апарати, ШВЛ, все, що можна було забрати, ми забрали з собою і вивезли на підконтрольну Україні територію, на базу обласної лікарні. І ми це все зробили.Потім ми доєдналися до сил територіальної оборони міста Ірпінь. Більшість лікарів взяли зброю до рук і почали забезпечувати гуманітарну місію безпосередньо в регіон. Ми заходили в регіон, ми супроводжували Збройні сили України, ми продовжували точково евакуювати мирне населення. Ми розгорнули штаб медичної допомоги на базі Коцюбинського.
Ібезпосередньо самі приймали як лікарі участь в боях, які відбувалися на території Ірпеня, для того, щоб не дати окупанту його захопити.
І звичайно, коли вже 28-го їх почали вибивати, коли вже там залишились поодинокі диверсійні групи, ще 29-го їх продовжили вибивати, а 30-го вже ми потихеньку почали в регіон заїжджати. Ми 31 числа були і в Бучі, і потім вже 1 квітня ми почали за офіційним коридором вивозити і евакуювати людей, які знаходилися в Гостомелі. А з 3 квітня почали відновлювати роботу закладу. І вже, умовно кажучи, 11 квітня ми зробили першу планову операцію на території нашого закладу. У Бучі, на хвилиночку.
А далі почалася щоденна боротьба за виживання закладу. Це побита громада, це бюджет, який треба було відновлювати, фінансові потужності регіону, повернення цивільного населення, відновлення безпосередньо структурних підрозділів Ірпінської ЦМЛ. Так вже дійшло до кінця 2022 року. У 2023 році ми продовжили відновлення. Далі все-таки повернулися до питання того, що нам треба добудувати медичний центр. І друге півріччя 2023 року ми билися за те, щоб знайти кошти на його добудову. У 2024 ми почали вже добудовувати медичний центр. Далі в нас стоять виклики з модернізації бучанської бази. Тому сказати, що ми десь щось видихнули, ні. Це щоденна боротьба. Зараз, подивіться, яка зима тяжка: постійні обстріли, блекаути. І ти, як критична інфраструктура, ти ж розумієш, якщо невчасно десь світло перемкнулося, ну, в тебе вимкнулося світло, а ти десь не встиг, або генератор не запустився. Це все ціна людського життя. Тому видихнути зараз неможливо. Напевно, видихнемо десь в той момент, коли скажуть, все, війна скінчилась. І то ненадовго видихнемо, тому що далі нам треба відновлювати нашу державу, і викликів дуже багато, і почнуть повертатися хлопці наші з лінії фронту, яким треба надавати допомогу. Тому нам до питання видихнути, це ще дуже довго. Дасть Бог, може там колись настане той час, коли, може, ми будемо якось спілкуватися, і я вам скажу, ви знаєте, видихнули. Тому, дай Боже, щоб це якомога швидше настало.