Надія Дроган, журналістка ITV та Віктор Дикий, ветеран російсько-української війни, учасник Ігор Нескорених:
– Як далеко можете на протезах пройти?
— Ну, можу по три кілометри ходити.
— Це ви вже скільки часу на протезах?
— Отримав ці протези рік тому. Це ж у мене протези електронні. Їх треба заряджати і вони дорогі. А перші протези були механічні. На тих я вчився стояти, тримати баланс, потихеньку ходити.
– З вами можна про все говорити, чи є щось про що краще не запитувати?
— Та можете запитувати про все, а там вже будемо думати…
— Коли почалася ваша війна?
— Війна моя почалася ще у 2014 році, коли в наш Лиман…Родом я з Харківської області. Потім пішов вчитися у Слов’янськ. Там одружився. В Донецькій області, в Лимані я прожив з 1999 року. А зараз ми придбали житло в Ірпені. І ми вже місцеві жителі Ірпеня. Війна почалася в 2014 році. Ми своїми очима бачили, як заходили перші сепаратисти, як заходили ці козачки, як вони розвішували свої тряпки над нашим виконкомом. Вже коли Лиман звільнили, я зміг виїхати у Дніпро, і вже в Дніпрі я потрапив у перший батальйон «Артемвіськ».
— Це ви самі попросились?
— Так. Я пішов добровольцем. На роботі взяв відпустку без збереження заробітної плати. Рік служив у батальйоні «Артемівськ» поки не отримав поранення в Дебальцево, коли потрапили в оточенні. Перше моє поранення кульове було в ногу.
— Ви ноги не там втратили?
— Ні. Ноги я втратив у повномасштабну війну, у 22-му році.
Це було легке поранення, плюс ампутація одного пальця на нозі. І тоді, у 2018 році, я вперше познайомився з Іграми Нескорених. Я перший раз тоді зареєструвався, у збірну не попав. Я сказав, що все-одно попаду. Це для мене була мета. Я вважав, якщо я потраплю на Ігри Нескорених, це як для іншої людини – олімпіада. Це вже вершина. А потім виявилося, що Ігри Нескорених – це тільки одна із сходинок до моїх дальших виступів.
— Це було до вашої участі у повномасштабній. Так?
— Так-так.
— А як ви опинилися вже на повномасштабній?
— 22 числа я мав іти на роботу, працювати вдень. І десь пів шостої мене дружина будить. Каже, що там вибухи. Почали по Краматорську прилітати ракети. Ми зразу зрозуміли. Хлопці зізвонилися усі. Я пішов на роботу, написав заяву, що мене на роботі не буде, я їду у військомат. І ми з хлопцями, з якими були 2014 року, поїхали у військомат у Слов’янськ. Нам сказали: «Вже зайнято, місць нема, все укомплектовано. Давайте номера телефонів, ми вам зателефонуємо». А я кажу: «Давайте нам хоч що-небуть. Давайте автомат». Кажуть, що є тільки Нацгвардія. Кажу, що давайте хоч куди-небудь. То ми попали у Нацгвардію, батальйон «Донбас» перед Слов’янськом. І звідти почалася моя повномасштабна війна
— Можете розказати про ту ситуацію як ви ноги втратили?
— Ми стояли на позиціях під Кременною у лісах. Від нас стояли кацапські війська за 150 метрів. Перестрілка була кожні пів години. Ми відстрілялися. Наче все заспокоїлось. І ми думаємо, треба сходити на КПС, зарядити павербанки, тепловізори. Думаю, зараз я схожу і тут прилітає міна прямо мені під ноги. Нас було троє. Я самий важкий. У двох моїх побратимів чуть легше поранення. Мене з окопа викинуло нагору. Коли хлопці з інших позицій почали прибігати допомагати нам, до мене ніхто не підбігав. Думали, що я не виживу.
— В цей момент ви що думали?
— Я хотів встати, побігти. Але бачу, що ніг у мене немає. Я на годинник тільки глянув, дивлюся – 13:50. Лежу, бачу ялинки, сосни. Думаю, це останнє, що я бачу у житті. Там усім допомагають побратимам, які легше поранені. І так проходить час. Дивлюся знову на годинник – 14 годин. Десять хвилин пройшло, а я живий. Я не стік кров’ю. Я почав кричати, що я трьохсотий, що я важкий. До мене прибігли, наклали турнікети на ногу, бо я не міг, у мене ще перелом руки був. І потім мене першого— на евакуацію, і вивезли.
— Вікторе, Ви були коли-небуть у цьому музеї?
— Ні, не був. Це перший раз. Ми ж в Ірпені місяць як тільки переїхали.
— Які у Вас асоціації?
— Як наче знову там побував
—Для вас це боляче? Ми можемо тут розмовляти?
-Так. Можемо.
— Довго вчилися сідати?
-Це одне з найважчих. Треба навчитися довіряти протезам. Спочатку не розумієш, як воно все. Особливо у того, в кого є одна нога, а другої немає. Вони більше довіряють своїй нозі. А коли у мене двох ніг нема, то приходиться довіряти.
— Давайте перейдемо до ваших Ігор Нескорених. Ви коли втратили ноги, не думали, що зі спортом все покінчено?
—Ні-ні. Я думав, от зараз стану на ноги, на протези, навчуся, стану на бігові протези і на наступних Іграх Нескорених буду на бігових протезах бігти. Бо я до цього, коли у мене були ноги, я на Іграх Нескорених бігав. Легка атлетика у мене була.
І я не реєструвався на Ігри Нескорених, що у 24 році. А потім мені подзвонили з роботи з Укрзалізниці. Кажуть: «А ви бачили, там реєстрація на Ігри Нескорених?» Та бачив. Кажуть, а чого Ви? Реєструйтесь! Спробуйте. Там з лукаможна постріляти, поплавати. Я такий думаю: і то правда. Ну, немає ніг. Можна постріляти з лука на кріслі колісному, поплавати, чи пограти у баскетбол. І я зареєструвався.
Я приймав участь у бігових лижах, індивідуальне змагання. Зайняв друге місце.
— Оце Ви?
—Так.
— Ви думали про перемогу? Чи просто участь?
— Ігри Нескорених — це не про медалі, це про нашу фізичну і ментальну реабілітацію. Відновлення і плюс зустріч з такими, як ми. Ніхто тут не професійний спортсмен. Це ж усі колишні військовослужбовці.
—Вас тримало те, що усі тут однакові?
—Так. Усі непрофесіонали.
— Яка емоція в момент нагородження? Ось ви. Так?
— Ці емоції неможливо передати. Ніби я олімпіаду виграв. Для мене це й була моя олімпіада. Я думав, що це максимум, що я можу. Думаю, все! Це – вершина!
Я медаль взяв… А виявляється, що це тільки одна із сходинок. Я хочу тепер і далі виступати, показувати усім нашим хлопцям і дівчатам, що на цьому життя не зупиняється.
Потім – волейбол сидячи, командне, ми бронзу взяли. Баскетбол і регбі – ми не пройшли далі.
— Як вам у волейбол сидячі гралося?
— Мені видавалося, що мені найлегше, так як у мене обох ніг нема. У когось там одна нога є, їм важче пересуватися. Мені легше на руках гралося. І коли нас тренер тренувала, ми вже так заморилися. Ми на одних руках стирали весь паркет.
— У якийсь момент не хотілося все кинути?
-Ні. Тут навпаки підтримка одне одного. Може у когось щось не виходить. Одне одного намагалися підтримувати. Все нормально, все добре.
— Зараз почав займатися біговими лижами. Правда, то боб спеціальний, сидячи. Тренуюся зараз з тренером. І професійно почали займатися ще парахокеєм. Нашу країну вже запрошують на чемпіонат світу наступного року. Так що ми готуємося, набираємо хлопців, хай спробують. А може сподобається. Хокей — це супер, це драйвово. Весь адреналін виплескуєш.
То у вас зараз все життя у спорті?
-Так. І я такий радий, що ми не сидимо у телефонах чи в кабаках. Ми не платимо ні за амуніцію, ні за тренування, ні за тренера, за змагання. Все це платять спонсори, федерація парахокею.
— З вас вимагається тільки участь?
— Тільки участь. Твоє діло тільки сказати: «Можна – я?» І все. Вас приїдуть, заберуть, посадять і прив’яжуть до следжа. Покатаєтесь, підберуть всю амуніцію. Додому вас привезли, сказали : «Чекаємо вас наступного разу». Треба тільки все попробувати. Комусь зайде те, комусь зайде те. Комусь біг, комусь важка атлетика, комусь плавання.
Чи ви зараз почуваєтеся щасливим?
-Так. Чесно, оце поранення дало мені більше можливостей. Ніж я до поранення був з ногами. Я і більше вже закордоном побував на Іграх Нескорених. І в Канаді був, і в Словаччині був, і в Хорватії був. І тут у нас Фінляндія і Швеція. Зараз більше відкривається шляхів. Було б тільки бажання.
Це моя дружина, Вікторія. І донька Вікторія. Вони мене підтримують на усіх змаганнях,. І в житті , і на тренуваннях. А ще у мене два сина. Старший Максим і середній Денис. Вони також зі мною постійно.
— Що би Ви порадили ветерану, який втратив кінцівки?
— У першу чергу нехай подивиться на таких, як ми. От як і я дивився в соціальних мережах. Бачив, хлопці без ніг, без рук. Ходять, плавають, бігають. Так, важко починати. Хочеться матюкатися, але треба це пережити. Головне, щоб не замикалися в собі, а навпаки. Нехай дзвонять у різні спортивні центри, реабілітаційні центри. Приходять туди, де багато таких, як ми. І все це вирішується.