Святослав Шалашний, ветеран російсько-української війни:
«Я з дитинства мріяв стати на лід, але в мене не виходило. А тепер так сталося, що ноги немає — можу сідати на лід».
Олег Чиж, ветеран російсько-української війни:
«Це було спонтанно. Це було літо, червень. Хлопці сказали, що є хокей. Я спочатку не повірив: ну як я буду в хокей грати?»
Надія Дроган, журналістка:
«Я так зрозуміла, що друга нога ходити допомагає, а грати — ні?»
Олександр Кравчук, військовослужбовець:
«Ні. Тільки руки».
Кілька разів на тиждень ці хлопці залишають палати госпіталю в Ірпені, де проходять реабілітацію, і їдуть у Київ на тренування з парахокею. Вони одягають шоломи, нагрудники, налокітники, тактичні, тобто хокейні, рукавиці й знову стають воїнами — тільки вже на спортивному полі бою. Тут, на суші, вони залишають свої сталеві ноги й пересідають на слідж-ковзани. Святославу сісти на хокейні сани вдалося одразу, але керувати ними треба ще трохи повчитися.
Святослав Шалашний, ветеран російсько-української війни:
«Рівновагу ще погано тримаю, бо я в цьому ще новачок, а так — усе виходить. Хлопці допомагають, командна робота».
Хтось прийшов у парахокей раніше, хтось долучився згодом, але на льодовій арені всі свої. Усіх здружили ноги. А ще гравців об’єднує спільне бажання: повернутися до активного життя. І сьогодні воно буквально в їхніх руках. Хлопці гуртуються в команди. Новачки сміливо кидають виклик досвідченішим. Бо, як кажуть самі спортсмени, відсутність ніг не означає відсутності мети.
Олександр Кравчук, військовослужбовець:
«Є куди рости. Ми ж дивимось парахокей з різних країн. Пробуємо також. Хлопці їздили вже і в Словаччину, і в Чехію».
Тренер Микита Геря зізнається: мотивації цим хлопцям не бракує. Ба більше — вони самі здатні надихнути будь-кого. Їхній запал настільки сильний, що заряджає навіть тренера.
Микита Геря, тренер з парахокею:
«Працюючи з цими людьми, я дуже багато чому вчуся в них. У них дуже сильний характер, дуже класні емоції, мотивація. Після цих тренувань я приходжу додому або на інші тренування завжди заряджений. Дивлячись на них, на їхню енергію, на їхній запал, мотивація неймовірна».
Історія поранень і втрати ніг у кожного з цих хлопців своя. У Олександра це трапилося, коли поїхали на вивіз хлопців з позицій.
Олександр Кравчук, військовослужбовець:
«Був у машині за кермом. Такий спалах був. Я викотився з машини. Потім мої побратими витягли мене, ми лише втрьох були в машині аж на нулі, далеко, і нікого не було. Але поряд була “швидка”, і хлопці мене підхопили, там був парамедик. Дякую йому, може, дасть Бог, побачить. Нога розсипалась, її спалили».
Надія Дроган, журналістка:
«Що тоді подумали про своє життя?»
Олександр Кравчук, військовослужбовець:
«Я на війні».
Олександр і зараз продовжує служити — у госпіталі, де проходив реабілітацію.
Олександр Кравчук, військовослужбовець:
«Багато хто просив мене, щоб я приходив у палату й розмовляв. Вони тільки після поранення і не знають, що робити. Починаю розказувати, показую свою ногу: я це пройшов, усе нормально, йдемо далі, не переживай. Усе буде добре, виходимося. Уже деякі навіть дякували».
Олег Чиж, ветеран російсько-української війни:
«У мене парна ампутація. Це Курщина. 19 лютого я отримав поранення».
З пораненими ногами Олег три дні перебував у покинутому посеред поля холодному бронетранспортері, а потім — у бліндажі. Каже, ноги фактично відморозив.
Олег Чиж, ветеран російсько-української війни:
«Я майже два тижні не міг вибратися звідти. То все на холоді було. Я на той момент думав, що вже все, що я звідти не виберусь. Я думав, що замерзну тут. На третій день я взяв себе в руки й згадав, що пообіцяв дружині й донці, що я повернусь. І я поповз по морозу — і вибрався звідти».
Святослав пригадує, як наступив на міну під час виконання бойового завдання на Донеччині.
Святослав Шалашний, ветеран російсько-української війни:
«Я підлетів сантиметрів на 50 у висоту. Одразу відчув, що немає ноги. Почав повзти в нору, щоб накласти турнікет. І дев’ять днів ще сидів на позиції. Евак не міг мене забрати. Хочу ходити, бігати, займатися надалі спортом. Те, що ми втратили ногу, — це не змінює, не закриває в собі. Навпаки — треба далі йти, йти і йти».
Ветерани розповідають і про свої теперішні мрії.
Святослав Шалашний, ветеран російсько-української війни:
«Щоб швидше закінчилася війна. Щоб п***ри згоріли вже конкретно всі, і “рашка” теж згоріла повністю. У 35 років я мрію тільки про це».
Є у Святослава й потаємне бажання. Як він каже, швидше стати на ноги.
Святослав Шалашний, ветеран російсько-української війни:
«У мене протез тренувальний. Мені ще в ньому незручно: там болить, тут болить. А буде нога, яку мені планують поставити, — і вже буде зручніше. Раніше ходив на костилях, а зараз — з паличкою. Уже прогрес пішов».
Олег мріє навчитися впевнено ходити на протезах, повноцінно адаптуватися до нового життя й надалі займатися спортом.
Олег Чиж, ветеран російсько-української війни:
«Життя буде цікаве. Із новими ногами, з новими випробуваннями. Усе буде добре».
Олександр Кравчук, військовослужбовець:
«Поки що допомагаю хлопцям. Моя мрія, щоб у них ноги не губилися».
На тренування спортсменів привозить і відвозить ветеранське таксі. Хоч автівка обладнана спеціальною платформою для заїзду на кріслі колісному, хлопці нею не користуються. Жартують: ноги тепер міцні, тож треба качати руки. Схоже, гумор для них став незмінним супутником нового життя.